среда, 14 января 2015 г.

Жінка – слабка чи сильна стать?



Їх долі зламала куля…


Жінки революції гідності… Які вони? 

Наталія Пятигіна - режисер фільму  "Жіночі обличчя революції" -  взяла за мету висвітлити криваві події зими очима матерів, жінок, дівчат…
Вони стояли в битві поруч із сильними чоловіками, рятували від снайперських куль героїв, створювали нову державу, чекали синів із заплаканими та повними надією очима.

 В цьому фільмі не доля п’ятьох жінок, тут споконвічна історія слабкої статі, її еволюція від берегині домашнього вогника до мужнього воїна. Сьогодні вже не можна назвати жінку безсильною. Під постріли вони рятували героїв, передавали бруківку на лінію вогню.
Окремо кланяюся перед матерями, що чекали своїх синів… Уявити страх та відчай неможливо, коли мати переглядає новини й бачить нові й нові спалахи, жертви й знає, що там її дитина. .. Вони виховували свідомих громадян, а зросли герої…
Не можу втямити як в того беркутівця підіймалася рука бити людей, коли по той бік барикад  стояла мати?
Українки зазирнули в очі смерті. Втратили батьків, чоловіків, братів.
Фільм викликає неоднозначні емоції. Досить переглянути коментарі Інтернет-користувачів та переконатися в цьому. Я не беру до уваги думку неадекватних цілувальників заду путінського режиму.  Це не лікується. Свідомі українці по-різному оцінили цей фільм. Одні співчували  долям конкретних жінок, інші бачать подібний продукт ЗМІ як ціль переконати, донести до розуму людей, які перебувають між двома інформаційними силами.  Та жодна душа не залишиться байдужою. Кожен, хто перегляне фільм, замислиться скільки ж тендітна жінка може витримати страждань.
Особисто для мене Київ тепер місце , де забилося нове серце України, хоч і залите кров’ю… 
Христина Грищук залишила коментар до фільму:
«Київ ще ніколи не був таким красивим, як цієї зими…і цей запах свободи...Хлопці, ми залишаємося жити без Вас.. Ми стараємося перемогти те зло, яке не відпускає вже багато років. разом і до кінця…»
 
Україна вистраждана, тому нашим завданням є зробити сльози жінок та кров героїв недаремними у здобутті справжньої незалежності!




Не забуто...

Голодомор – болюче слово, велика рана на тілі українського народу. Мільйони людей стали жертвами нікчемного режиму Сталіна та  його невиправданих амбіцій.

Приховання геноциду нації продовжувалося від тридцятих років минулого століття і до кінця правління Януковича. 16 лютого 1933 року, коли селяни масово почали вмирати, на місця надійшла директива про категоричну заборону будь-яким організаціям вести облік випадків смерті через голод.

Майже через вісімдесят років Янукович відмовився визнавати найбільшу трагедію української нації геноцидом.

Завдяки непідкупним, відданим національній ідеї науковцям та історикам сьогодні стрімко зросло видання літератури, яка чітко, правдиво та зрозуміло ілюструє складний шлях становлення державності та її ціну, яку сплачує народ.
Покоління тридцятих пережило чи не найжахливіше людиновбивче явище в історії всього світу. Голод вбивав не тільки фізично, а й морально. Люди перетворювалися на звірів, з’являлися випадки канібалізму. Мовчати й тихо вмирати – єдине, що залишалося тоді робити українцям. Сусід, знайомий, друг чи родич в будь-яку хвилину міг донести владі про фіксування чи спротив геноциду, тому свідки Голодомору не мали змоги ділитися своїми розміркуваннями про трагедію,а ти більше довіряти паперу.  Ось чому щоденники людей, які відчули на собі терор голодом, є унікальними та винятково цінними історичними джерелами
Д. Білоус із серцем розкрив у своєму вірші нотки жаху, болю та відчаю тих, хто пережив страхітливі моменти. Але найганебнішим є заперечення геноциду сьогодні у двадцять першому столітті.

Ти кажеш не було голодомору? 
І не було голодного села? 
А бачив ти в селі пусту комору, 
З якої зерна вимели до тла? 
Як навіть мариво виймали із печі 
І забирали прямо із горшків. 
Окрайці виривали з рук малечі, 
із торбиночок нужденних стариків? 
Ти кажеш, не було голодомору? 
Чого ж тоді, як був і урожай, 
Усе сиціль викачували з двору,- 
Греби, нічого людям не лишай! 
Хто ж села, вимерлі на Україні, 
Російським людом поспіль заселяв? 
Хто? На чиєму це лежить сумлінні? 
Імперський молох світ нам затуляв! 
Я бачив сам оту зловісну пору 
І пухлих, і померлих на шляхах. 
І досі ще стоять мені в очах... 
А кажеш - не було голодомору?

Гріхом та злочином є не тільки заперечення геноциду, а й неактивне спостерігання за безчинствами «совєтів». Чому ж Європа мовчала? Невже влада та жителі західних країн не знали про масове вмирання мільйонів українців? У книзі «Голодомор 1932-1933 років в Україні» Проф. Кость Степан Андрійович подаєте влучний вислів єп. Н. Будки про поведінку Заходу: «Треба будити сплячу совість Європи». Але так і не розбудили… Вона і до сьогодні залишається пасивним спостерігачем за бідами нашої країни і виявляє лише своє «занепокоєння». Вісімдесят років тому громадськість Європи не мала змогу регулярно отримувати правдиву інформацію з Радянського Союзу. Зарубіжним журналістам вкрай складно було працювати в умовах, що створювала компартія, яка намагалася їх підкуповувати, підставляти «дівчат», які стежили за діяльністю журналіста та навіть лишати акредитації. Після того, як все ж таки американським журналістам у 1933 році вдалося вирвати з лап «совєтів» хоч краплю правди про жахи в України, розлючений Сталін наказав опублікувати постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів» (23 лютого 1933 рік). Європейці дивилися на Голодомор як на сенсаційний факт, ніхто не міг збагнути «логіки» більшовицького керівництва.

Окремого розгляду потребує питання трагедії неповнолітніх під час терору голодом. Діти на очах бачили смерті батьків чи непоодинокі випадки канібалізму. Це покоління виросло зі зламаною долею. Пам’ятаю розповіді прабабусі, як вона зі старшою сестричкою намагалася знайти бодай яку-небудь крихту їж. Їхня мама варила для дівчат все, що можна було жувати: від трави до висівок проса.

Натрапив мені на очі вірш Антоніни Листопад, який кількома рядками створив перед очима картину: маленька дитина простягає худенькі ручки, аби хтось дав поїсти, бо тата з маю вже давно забрав голод:
 Бозю, що там у тебе в руці?
Дай мені Бозю хоч соломинку,
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш мій Бозю-я ще дитинка,
Та ж підрости хоч би трохи бодай!
Світу не бачив ще білого...Бозю!
Я- пташенятко при битій дорозі,
Хоч би одненьку пір'їночку дай!
Тато і мама-холодні мерці.
Бозю,зроби щоби їсти не хтілось...
Холодно Бозю...Сніг дуже білий...
Бозю...Що там у тебе в руці?...


Найпершим завданням сьогодні для мого покоління є збереження пам’яті про найжахливіші та найболючіші роки України. У період підвищеного впливу мас-медіа на громадську думку та настрої бов’язком справжнього журналіста є показати світовій спільноті різнобічну картину того, що сталося на теренах України 1932-1933 років, адже «…загибель мільйонів людей від рук сталінізму більше не є ані забутим, ані пробаченим злочином». 

Кирилюк Анастасія

среда, 8 октября 2014 г.

***



Минають пейзажі 
Повз вікна вагону
Вокзали на стражі
Нічного спокОю


І мчить він туди
Де ніхто не чекає
Кричить всім: "Пусти!"
Та ніхто не тримає

Ступивши ногою
На знівечену землю
Умившись водою
Хапає кулю мерзену


І тиша.., і кров
стікає з білої скроні
сніжно-білий покров
припорошить долоні


Воїн іде
Де точИться війна
робить мир на землі
бо Вкраїна одна

пятница, 8 августа 2014 г.

Ложка дьогтю в бочці меду


Відкриття нового магазину в маленькому селищі – це не сенсація, але новина, яка не промайне повз вуха. Так і в нашій Магдалинівці сталася така подія.


Поява кількох десятків робочих місць радує жителів, широкий асортимент приваблює покупців. Та, як-то кажуть, маємо «але». Відсутність елементарної вихованості та поваги в окремих працівників нового продуктового, таких як Валентина С., до клієнтів може створити тріщину на репутації магазину. Через образливе та зневажливе ставлення  на робочому місці панянка мала б поплатитися як мінімум доганою чи зауваженням з боку керівництва. Прикро, що ця людина не цінить своє робоче місце та вважає за потрібне принижувати клієнтів та осуджувати їх вибір товару.

Метою цієї статті не є «виховання» чи образа цієї жінки. Сьогодні головною потребою для України є, окрім мирного завершення неоголошеної Росією війни, ще й, як на мене, вступ до Євросоюзу. Тож нагадаю, що Європа починається з тебе, з кожного.  Аби в майбутньому суспільство не потерпало від хамовитих працівників сфери послуг, раджу зупиняти такі прояви вже сьогодні, не даючи паростку зневаги до клієнтів пустити пагін та закріпитися міцним коренем свавілля!

 Кирилюк Анастасія

понедельник, 21 июля 2014 г.

За молоддю - майбутнє…


Розмови про неоголошену підлу війну не вчухають… 

Шпальти газет майорять кривавими світлинами з подій на сході України.

Совісні й не зовсім  кореспонденти телеканалів не втрачають нагоду побувати в гарячій точці, аби донести інформацію до людей чи вести пропаганду. «Всім зрозуміло, що інформаційні та дезінформаційні кампанії  - така ж частина війни як і біганина з автоматом», - зауважує на своєму блозі Навальний Олексій.


Ця війна стала поштовхом до вибуху патріотизму серед молоді. Вишиванкам серед натовпу вже не дивується ніхто , а зображення гербу України на «Парусі» вразило весь Інтернет-простір. Молоді люди – рушійна сила сьогодення, світле майбутнє нашої країни. Пропоную зачитати вам думки студентів стосовно останніх подій.


Гусак Таїса, 18 років
Студентка НГУ
Магдалинівка

«На мою думку, однією з головних проблем нашої держави є відсутність єдності серед самих українців. 

Зараз як ніколи потрібно розуміти, що ті нещастя, які спіткають Україну, стали наслідком не лише жорстокої політичної гри, а й безвідповідальності та відчуження громадян від національної ідеї. Замість того, щоб об`єднатися задля розквіту України, кожен думає лише про власні інтереси. І доки ми не зрозуміємо, що це наша держава і ніхто як не ми не буде займатися її розбудовою, країна з колін не встане»

\

Зуб Катерина, 18 роківстудентка ЛНУ ім. І. Франкам. Кременець, Тернопільська обл.


«Я жителька невеличкого містечка Кременець, але як ніхто інший переймаюся ситуацією, яка склалася у нашій країні. Невже на її теренах не буде спокою,невже такий народ,як український, споконвіків й до сьогодні боротиметься за те, що є істинним- воля? Хочу наголосити на тому, що цей рік був випробувальним в історії нашої нації...
Усе,що ми можемо спостерігати зараз і спостерігали декілька місяців тому, -  це мирне волевиявлення українців,а потім вже політична складова протестів..хоч і спостерігаємо страх в очах матерів й інших людей, але впевнено йдемо до перемоги..У нашому місті є чимало біженців із Криму, яким наші краяни надають не лише фінансову допомогу, а й допомогу в плані моралі..І я вже цим пишаюся,адже змогла стати частинкою такої масштабної,але справедливої боротьби..»




Дудко Наталія, 18 років
Студентка ДДФА
Магдалинівка

«Підтримую українську армію. 
Сподіваюся лише на краще. Впевнена, що ситуація в Україні в найкоротший період стане ліпшою і ніякі окупанти не чіпатимуть наших земель».









Дудко Вадим, 18 років
Студент  ДДАЕУ
с. Дмухайлівка

«Насиллю не місце в сучасному суспільстві. Люди не повинні зазнавати страждань через примхи диктаторів, як Путін».










Бакум Володимир: 

Студент ПДАБА
Учасник АТО
С. Топчино 

«Ставлюся до цих подій, як будь-яка нормальна людина, негативно. Скільки зі мною служило молодих хлопців… Всі думали лише про одне: повернутися додому живими.
Як кажуть, не було щастя та нещастя  допомогло. З початком цієї війни народ об’єднався, не ділить більше країну на схід і захід, південь та північ. Є лише одна країна: єдина Україна! Скоріше б настав край війні та всі повернулися додому живими!»




                                        
                                        Рижов Дмитро 

Студент
С. Оленівка

«Я вважаю, що спочатку потрібно завершити АТО на Донбасі. І нарешті всі повинні зрозуміти, що наша країна - єдина.
У нас велика кількість проблем, ворогів, як зовні, так і всередині, зруйновані міста, але це наша земля, і вона полита кров"ю патріотів.
Наше завдання - прикласти всі зусилля для того, щоб відстояти наш сувер
енітет, незалежність і збудувати таку державу, яка стала б прикладом для інших
країн»




Головко Анна

Студентка ДДАЕУ
С. Почино-Софіївка

"З давніх часів наша країна боролася за свою незалежність , і коли вона її нарешті отримала, то виникла нова загроза втратити її знову. На жаль, біда прийшла звідти, звідки її не чекали...
Спочатку анексія Криму... Потім - війна на Донбасі... Смерть солдатів... Скалічені життя людей... Україна не заслуговує такої долі! Не за це боролися наші предки!
Я думаю, що людина сама ствоює державу, в якій вона живе, тому тільки від нас залежить, якою буде наша Україна завтра. У нас є всі шанси. Головне - щоб ми були єдиними."

На хвилі подій Головко Анна склала вірш:

Ми всі – українці – велика сім'я,
Єдина, згуртована, сильна!
У наших серцях звучить пісня одна – 
Це славний наш гімн України!
Ми всі – патріоти своєї землі,
Наш стяг – то блакитнеє небо,
То наші широкі лани золоті,
І щедрість безкрайнього степу.
Дніпро наш могутній, козацька душа,
І пісня вкраїнськая мила,
Калина червона в саду достига – 
Це все - наша рідна країна!
Давайте ж всі разом її боронить,
У єдності вся наша сила!
У горя хвилину і в радості мить
Підтримайте ВСІ Батьківщину.

Патріотичний настрій молоді підіймає дух. Я впевнена, що такі люди будуть творити славне майбутнє. 




Кирилюк Анастасія
Студентка ЛНУ ім. І. Франка

вторник, 8 июля 2014 г.

Горе чужим не буває


Про події на сході України знає кожен. Та чи всі замислюються над долею мирних людей, які стали жертвою геополітичних ігор зажерливого «панька» сусідньої держави?
Львівщина, Івано-Франківщина приймають сотні переселенців з Донеччини та Луганщини. Дніпропетровська область також проявила небайдужість до втікачів від тероризму. Зокрема Магдалинівський район відгукнувся на заклик про допомогу: люди розміщують сім’ї своїх родичів з гарячих територій, приносять необхідні речі (одяг, постільну білизну тощо).
Але активності цього процесу залишається бажати кращого. 

Зайшовши в Територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, який на сьогодні також виконує функції  пункту прийому допомоги переселенцям зі Сходу України, я була вражена, бо на цей день (01.07) ЖОДЕН доброволець не знайшовся. Залишивши речову підтримку, я відправилася до Районної державної адміністрації. І вдало, бо якраз тоді проводилося засідання стосовно цього питання.
Як виявилося, в Магдалинівському районі перебувають в таборі «Веселка» с. Чернеччина(8 осіб) , Пролетарському (2), Поливанівці (2) та в самій Магдалинівці (2). Це за офіційними даними. Проте є інформація, що й в інших селах сім’ї приймають східняків, але деякі сільські голови не вважають за потрібне повідомляти про це працівників райдержадміністрації. Правоохоронні органи мають бути проінформовані про цих людей задля гарантії  їхньої безпеки та приймаючих сімей.  
Слід до відома ставити сімейних лікарів про місце перебування переселенців. «Категорія людей різна. Окремі особи потребують лікування та обстеження. Після обстеження будуть прийняті до шкіл чи оздоровчих таборів» - наголосив Мостовий Ю. І.
Також Юрій Іванович звернув увагу на фінансування допомоги потребуючим: «Агроформування не повинні бути осторонь. Резерв слід збільшувати також за допомогою меценацтва».
Хоч в  Магдалинівці й  існують кілька пунктів прийому допомоги переселенцям, які зараз потребують багато уваги, та прикро, що вогник співчутливості громадян згасає на очах.