Не забуто...

Голодомор – болюче слово, велика рана на тілі українського народу. Мільйони людей стали жертвами нікчемного режиму Сталіна та  його невиправданих амбіцій.

Приховання геноциду нації продовжувалося від тридцятих років минулого століття і до кінця правління Януковича. 16 лютого 1933 року, коли селяни масово почали вмирати, на місця надійшла директива про категоричну заборону будь-яким організаціям вести облік випадків смерті через голод.

Майже через вісімдесят років Янукович відмовився визнавати найбільшу трагедію української нації геноцидом.

Завдяки непідкупним, відданим національній ідеї науковцям та історикам сьогодні стрімко зросло видання літератури, яка чітко, правдиво та зрозуміло ілюструє складний шлях становлення державності та її ціну, яку сплачує народ.

Покоління тридцятих пережило чи не найжахливіше людиновбивче явище в історії всього світу. Голод вбивав не тільки фізично, а й морально. Люди перетворювалися на звірів, з’являлися випадки канібалізму. Мовчати й тихо вмирати – єдине, що залишалося тоді робити українцям. Сусід, знайомий, друг чи родич в будь-яку хвилину міг донести владі про фіксування чи спротив геноциду, тому свідки Голодомору не мали змоги ділитися своїми розміркуваннями про трагедію,а ти більше довіряти паперу.  Ось чому щоденники людей, які відчули на собі терор голодом, є унікальними та винятково цінними історичними джерелами

Д. Білоус із серцем розкрив у своєму вірші нотки жаху, болю та відчаю тих, хто пережив страхітливі моменти. Але найганебнішим є заперечення геноциду сьогодні у двадцять першому столітті.

Ти кажеш не було голодомору? 
І не було голодного села? 
А бачив ти в селі пусту комору, 
З якої зерна вимели до тла? 
Як навіть мариво виймали із печі 
І забирали прямо із горшків. 
Окрайці виривали з рук малечі, 
із торбиночок нужденних стариків? 
Ти кажеш, не було голодомору? 
Чого ж тоді, як був і урожай, 
Усе сиціль викачували з двору,- 
Греби, нічого людям не лишай! 
Хто ж села, вимерлі на Україні, 
Російським людом поспіль заселяв? 
Хто? На чиєму це лежить сумлінні? 
Імперський молох світ нам затуляв! 
Я бачив сам оту зловісну пору 
І пухлих, і померлих на шляхах. 
І досі ще стоять мені в очах... 
А кажеш - не було голодомору?

Гріхом та злочином є не тільки заперечення геноциду, а й неактивне спостерігання за безчинствами «совєтів». Чому ж Європа мовчала? Невже влада та жителі західних країн не знали про масове вмирання мільйонів українців? У книзі «Голодомор 1932-1933 років в Україні» Проф. Кость Степан Андрійович подаєте влучний вислів єп. Н. Будки про поведінку Заходу: «Треба будити сплячу совість Європи». Але так і не розбудили… Вона і до сьогодні залишається пасивним спостерігачем за бідами нашої країни і виявляє лише своє «занепокоєння». Вісімдесят років тому громадськість Європи не мала змогу регулярно отримувати правдиву інформацію з Радянського Союзу. Зарубіжним журналістам вкрай складно було працювати в умовах, що створювала компартія, яка намагалася їх підкуповувати, підставляти «дівчат», які стежили за діяльністю журналіста та навіть лишати акредитації. Після того, як все ж таки американським журналістам у 1933 році вдалося вирвати з лап «совєтів» хоч краплю правди про жахи в України, розлючений Сталін наказав опублікувати постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів» (23 лютого 1933 рік). Європейці дивилися на Голодомор як на сенсаційний факт, ніхто не міг збагнути «логіки» більшовицького керівництва.

Окремого розгляду потребує питання трагедії неповнолітніх під час терору голодом. Діти на очах бачили смерті батьків чи непоодинокі випадки канібалізму. Це покоління виросло зі зламаною долею. Пам’ятаю розповіді прабабусі, як вона зі старшою сестричкою намагалася знайти бодай яку-небудь крихту їж. Їхня мама варила для дівчат все, що можна було жувати: від трави до висівок проса.

Натрапив мені на очі вірш Антоніни Листопад, який кількома рядками створив перед очима картину: маленька дитина простягає худенькі ручки, аби хтось дав поїсти, бо тата з маю вже давно забрав голод:

 Бозю, що там у тебе в руці?
Дай мені Бозю хоч соломинку,
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш мій Бозю-я ще дитинка,
Та ж підрости хоч би трохи бодай!
Світу не бачив ще білого...Бозю!
Я- пташенятко при битій дорозі,
Хоч би одненьку пір'їночку дай!
Тато і мама-холодні мерці.
Бозю,зроби щоби їсти не хтілось...
Холодно Бозю...Сніг дуже білий...
Бозю...Що там у тебе в руці?...

Найпершим завданням сьогодні для мого покоління є збереження пам’яті про найжахливіші та найболючіші роки України. У період підвищеного впливу мас-медіа на громадську думку та настрої бов’язком справжнього журналіста є показати світовій спільноті різнобічну картину того, що сталося на теренах України 1932-1933 років, адже «…загибель мільйонів людей від рук сталінізму більше не є ані забутим, ані пробаченим злочином». 

Кирилюк Анастасія