Викладач – не професія, а покликання

Ранньою весною 1945 року, коли тільки земля прокидалася від зимового сну, а світ з нетерпінням чекав завершення жахливої війни, на світ в селі Почино-Софіївка з'явився хлопчик. Люблячі батьки дали йому ім’я Віктор, що з грецької мови означає «переможець».

Мама все життя працювала в колгоспі, як і більшість  жінок того часу.  Не обминула війна й поріг будинку тата  - Житнього Петра: з 1939 року чоловіку прийшла повістка в армію. Згодом закінчилася війна. Все б нічого, та страшні роки постійно спливали в пам’яті, а поранення нагадувало про знівечену молодість зі зброєю в руках. Далі працював інженером на Машинно-тракторній станції. Так в колгоспі імені Фрунзе в селі Олександрівка все життя і пропрацював.

Віктор Петрович ріс один в сім’ї. Та виріс не егоїстом, як говорять про таких дітей. А навпаки, це людина, яка перейняла від матері лагідність, тепле ставлення до навколишнього та від батька твердість слова.

А далі здобував знання в школі. «Далеко треба було ходити, - згадує Віктор Петрович, - кілька кілометрів в одну сторону. Поки дійдеш та й з’їси той окраєць хліба, що мати в ранець склала на обід».

В дитинстві захоплювався читанням. А звідки ще можна було черпати інформацію? Як інакше пізнавати світ? «Телеканалів було тоді небагато. Аж один», - з усмішкою говорить герой цього нарису. Читав день і ніч, твори Хемінгуея та Екзюпері знав мало не напам’ять. Морські пригоди вабили хлопчика. В ці моменти і народилася дитяча мрія – стати капітаном далекого плавання.

Роки йдуть.  Після школи вчився в педагогічному училищі на вчителя молодших класів в місті Нікополі. А далі – в Дніпропетровському державному університеті (сучасний ДНУ імені Олеся Гончара) на географічному факультеті.

З 1963 року й до сьогодні працює з дітьми. Це, мабуть, не просто професія, це покликання душі.

А далі Віктор Петрович ступив на доріжку трудових буднів, працюючи в Казначеївській школі вчителем.

В цій школі почала працювати піонер-вожатою хороша дівчина  Людмила. Серце зовсім ще молодого вчителя історії дало знати: це кохання. 1970 року на День Всіх Закоханих пара одружилася. З того часу й до сьогодні, пліч-о-пліч вони крокують по життю, а любов, довіра й вірність є постійними їхніми супутниками.  Щастя й радість їм приносять діти та онуки.

У 1977 році розумного вчителя було обрано директором Гупалівської середньої школи. Так як більшість попередніх працівників вийшли на заслужений відпочинок, Віктору Петровичу довелося самому формувати колектив. 37 років чоловік очолював школу. І недаремно. Адже за його керівництво у 1980-х роках в добру традицію увійшло вшанування в селі ветеранів Великої Вітчизняної війни. Організовувалися грандіозні заходи 9 травня. Всі учні школи були задіяні у заході. А 8 травня діти запрошували до школи стареньких солдатів війни, які ділилися своїми спогадами. Саме в ті моменти в Магдалинівці було збудовано меморіальний комплекс. 

Прикро думати, що у недалеких вісімдесятих роках ветеранів в селі Гупалівка збиралося за сімдесят осіб. А сьогодні  - лише троє…

Хобі вчителя відповідає і його діяльності. Віктор Петрович обожнює пізнавати рідний край. Збирав матеріали про 58-му дивізію, яка звільнила Магдалинівський район від німецьких військ.

Улюбленним заняттям та частиною навчально-виховного процесу були щорічні літні подорожі теренами колишнього СРСР. Разом з дітьми відвідали території аж від Балтійського моря та до Апшеронського півострова. Храм вогнепоклонників, католицький Домський собор – ось такі цікаві місця відвідували екскурсанти. Пішки пройшли з Північного Кавказу до Сухумі. На їхньому шляху траплялися дивні озера та гори, вкриті льодом.

У 89 році Віктору Петровичу довелося пізнати культуру та традиції жителів Польщі та Німеччини. Ось які всебічно розвинені люди нас оточують!

Цей нарис з’явилося в мене бажання написати після розповідей мого дідуся – Василенка Анатолія Григоровича – про його друга та вчителя зі школи, який товаришував з учнем.

Ось так крізь призму кількох десятиліть зберігається справжня чоловіча дружба, про яку захоплено  слухають навіть онуки. На фотографії зображено три кращих товариша: Василенко Анатолій Григорович, Житній Віктор Петрович та Головко Іван Олексійович.

Кирилюк Анастасія, студентка Львівського національного університету ім. І.Франка

Фото із власного архіву Житнього В.П. та Василенка А.Г.