Смачні пригоди хлопчика Вані

-          Спи, мій синочку, солодких тобі снів! – мама ніжно поцілувала хлопчика у скроню, вимкнула абажур  та віддала Ваню в руки пану Морфею.

Гаряче повітря Калахарі не давали спокою спраглим губам, хитрі міражі показували бажане за дійсне: ось озера, ой ні , поглянь в інший бік – там цілий океан та пальми з фруктами.

Іванко заплющив очі, розкрив – а поруч юнак в кімоно запрошує його скуштувати рамен та дзоні. Так-так! За одну секунду хлопчик перенісся за тисячі кілометрів з Африки до Японії. Соппоро із задоволенням приймає до себе нового туриста та запрошує прогулятися своїми вуличками. Ваня, вдосталь насмакувавшись дивними стравами, моргнув очима та не зрозумів де й опинився.

Чоловічки невисокого зросту, обтянуті шматками теплих шкір тварин збиралися докупи, брали до рук свіжу рибку та йшли до якоїсь чудної будівлі з льоду.

О! Так це ж ігла. Хлопчик згадав уроки з географії, вчителька називала цих людей ескімосами. Чим вони здивують нашого маленього туриста? Пан ескімос урочисто вручив маленькому сміливцю гарпуна та запросив на полювання. Набігавшись за оленями та наловивши тріски, мисливці повернулися в Інукджуак та пані ескімосиха пригостила  їх дивними стравами. Наш маленький турист скуштував акутак та аюк і був вражений, якими ж смачними бувають страви з ягід, тваринної олії та багульника. Та щось хлопчику набридло і він знову моргнув.

Ваня опинився біля старенького чоловіка десь в Середній Азії. Голова незнайомця була закута в дивну тканину.

«Це – тюрбан або чалма, як тобі більше сподобається», - пояснив дідусь,коли побачив здивовані очі мандрівника. Невідомі чари закинули хлопчила ген аж до Узбекистану! Темир (так звали цього привітного чоловіка) дозволив Вані оглянути аул та показав йому місцеві традиції і розповів про те, що сам є ошпазом. Попередив, що вітатися слід з усіма, окрім тих, хто їсть чи молиться.  Звернув увагу на те, що вечеря в узбецькій  сім’ї починається і закінчується чаюванням.  Привітна дружина Темира познайомила Іванка зі своїми діточками та запросила до столу. Як же хлопчику смакували плов, ширмой-нон, кабоб та шурпа. Наостанок мандрівник посмакував катиком.

Та і тут набридло Вані. Моргнув він, а  тут раптово якийсь немилий звук пролунав. Так це ж будильник!

-          Прокидайся, сонечко! Час до школи, - мама ніжно обійняла хлопчика.  Ваня зрадів, поцілував мама, посміхнувся і тихенько прошепотів:

-          Скрізь гарно, але вдома найзатишніше...

Газета "День" відкриває таланти...

Є фотографії, які людей змушують придивлятися до них детально, особливо це відбувається на фотовиставках.

11 квітня в Національному університеті  «Львівська політехніка» щотижнева українська газета  «День» представила фотовиставку.

Кожна світлина несе глибокий зміст та передає емоції, які у певній події відчув автор. Окремо слід виділити фотографії, тема яких стосується подій Революції гідності. Надія, страх, віра, незламність – ось що бачиш в очах героїв, які зображені на фото.

Буденні справи, кохання, перемога, відчай, гордість, сміх, незламність – це далеко не все,що можна побачити на світлинах.

Важко виділити найкращі фотографії з найкращих. Але особисто мене найбільш вразили шість зображень.

«ВСУПЕРЕЧ» Валерій Левищенко, Київ

Критерієм для будь-якої світлини є одне: вона або вражає, або – ні. Ця фотографія є однією із тих, які зачіпають за живе своєю формою та змістом.

Детально розглядаючи фото, виникають неоднозначні емоції. Чомусь особисто для мене той пагінець дерева є як символ України. Так само, зліва і справа блищать леза, які за секунду можуть під корінь зрубати всю надію, всі можливості жити далі. Та слабенький росточок це не зупиняє. Так і з нашим народом: ідею маємо, мрія нам марить постійно, а сил – жменька, порівняно із можливостями ворога .  Але це одна думка.

З іншого погляду, прорізається проблема, про яку всі говорять, але палець об палець не вдарили, щоб її вирішити. Це знищення легень планети – широких, зелених лісів.

На цьому фото дотримано правил композиційної рівноваги. Об’єкти розміщені в кадрі правильно, адже око глядача не відволікається на сторонні деталі.  Витримка коротка. Діафрагма максимально відкрита. Показник ISO невеликий.

Ця фотографія є вдалою для природоохоронних організацій із логотипом «Як не слід робити».

«Любов перемагає всіх» Микола Тимченко, Київ

Досить романтична фотографія, але єдина деталь – інвалідний візок. Ця болюча тема підіймається не лише працівниками медицини та хворими, а також в культурі – кіно, фото, літературі.

Інвалідність – не властивість людини, а перешкоди, які виникають у неї в суспільстві. Але кохання це не зупиняє. Невпевненість у спільному майбутньому – ніщо, порівняно з миттю, яка є зараз, сьогодні, її руки в його долонях, що ще треба?

Краплю буденності додає пляшка з Кока-Колою та надписи на цеглі.

Композиційно фотографія оформлена правильно: головний об’єкт знаходиться не в центрі кадру – це додає світлині динаміки, автор дотримувався правила «золотого січення», фон не є складним та переобтяженим зайвими об’єктами. Скоріш за все встановлено режим «пейзаж». Діафрагма прикрита.  Другорядні об’єкти розташовані так, що вони доповнюють сюжетно важливу деталь кадру.

«На вістрі» Руслан Канюка

Реальність наших днів. Закони є, та чи вони сприймаються? Законом можна боронитися, але частіше законом як ножем вбивають, ріжуть. Зображення сивого чоловіка на фотографії  додає драматизму. Емоції гнітючі, світлина змушує задуматись.

Діафрагма максимально відкрита. Кадр темний, значить показник витримки невеликий.  Використаний найменший показник ISO.

Композиція. Фон простий для сприйняття, це привертає увагу глядача до основних об’єктів. Головний об’єкт зміщений з центру – це додає динаміки кадру. Отже, дотримано правило золотого січення.  На фотографії ґрати є лініями, а це посилює враження. Елементи переднього плану сприяють  відчуттю просторової глибину сюжету.

«Разом» Василь Пилип’юк Львів

Зйомка в чорно-білому  стала популярна з тих перших днів, коли камери могли знімати лише таким чином і ще не спроможні були відображати кольори. Чорно-білі фотографії справляють відмінні враження від різнобарвних.

Такі світлини показують життя. Достатньо близький об’єкт дає змогу розгледіти деталі: зморшки, усмішку жінки, темні очі чоловіка. Мабуть, ця фотографія найбільше викликала в мене емоцій.

Трохи відволікає глядача лінії комірця дідуся. Кадр більш-менш зрівноважений за композицією: правильно розміщено об’єкти, світла та тінь.

Серія «Беслан» Сергій Долженко, Київ

Всі три фотографії кричать про жах тієї трагедії. Більше 1100 людей стали заручниками кривавих терористів, 334 – вбито.

На світлині не звертаєш увагу на правильність композиції, коли зображено відбиток в очах . Фотографувати дітей найкраще, бо вони не можуть приховати емоцій.  Найбільше зачіпає зображення хлопчика на фотографії по центру.

Сергій Долженко справді заслуговує на отримання гран-прі, адже серед усіх світлин ця серія є за змістом найдосконаліша для мене.

Серія «Євромайдан»  Микола Тимченко

За час подій на майдані було зроблено безліч фотографій, які вражали світ.

Емоції. Впевнені в перемозі хлопці крокують вперед. Духовний гетьман Майдану – Тарас Шевченко. А не дарма. Його поетичні рядки звучать пророче: і про революцію, і про Крим. З усією повагою до інших митців пера все ж треба сказати, що Кобзар донині залишається поетом нації, а не хтось інший.

Діафрагма відкрита наполовину, отже і витримка середня. Показник ISO близько 100-200. Кадр є вдалим. Видно, що ці хлопці йдуть вліво, тому правильно, що автор залишив простір, так би мовити, «для руху».

Виставка фотографій газети «День» варта уваги, адже на ній зібрано творчість митців з усієї країни.

Кирилюк Анастасія
Фото з виставки газети "День", НУ "Львівська Політехніка"

Викладач – не професія, а покликання

Ранньою весною 1945 року, коли тільки земля прокидалася від зимового сну, а світ з нетерпінням чекав завершення жахливої війни, на світ в селі Почино-Софіївка з'явився хлопчик. Люблячі батьки дали йому ім’я Віктор, що з грецької мови означає «переможець».

Мама все життя працювала в колгоспі, як і більшість  жінок того часу.  Не обминула війна й поріг будинку тата  - Житнього Петра: з 1939 року чоловіку прийшла повістка в армію. Згодом закінчилася війна. Все б нічого, та страшні роки постійно спливали в пам’яті, а поранення нагадувало про знівечену молодість зі зброєю в руках. Далі працював інженером на Машинно-тракторній станції. Так в колгоспі імені Фрунзе в селі Олександрівка все життя і пропрацював.

Віктор Петрович ріс один в сім’ї. Та виріс не егоїстом, як говорять про таких дітей. А навпаки, це людина, яка перейняла від матері лагідність, тепле ставлення до навколишнього та від батька твердість слова.

А далі здобував знання в школі. «Далеко треба було ходити, - згадує Віктор Петрович, - кілька кілометрів в одну сторону. Поки дійдеш та й з’їси той окраєць хліба, що мати в ранець склала на обід».

В дитинстві захоплювався читанням. А звідки ще можна було черпати інформацію? Як інакше пізнавати світ? «Телеканалів було тоді небагато. Аж один», - з усмішкою говорить герой цього нарису. Читав день і ніч, твори Хемінгуея та Екзюпері знав мало не напам’ять. Морські пригоди вабили хлопчика. В ці моменти і народилася дитяча мрія – стати капітаном далекого плавання.

Роки йдуть.  Після школи вчився в педагогічному училищі на вчителя молодших класів в місті Нікополі. А далі – в Дніпропетровському державному університеті (сучасний ДНУ імені Олеся Гончара) на географічному факультеті.

З 1963 року й до сьогодні працює з дітьми. Це, мабуть, не просто професія, це покликання душі.

А далі Віктор Петрович ступив на доріжку трудових буднів, працюючи в Казначеївській школі вчителем.

В цій школі почала працювати піонер-вожатою хороша дівчина  Людмила. Серце зовсім ще молодого вчителя історії дало знати: це кохання. 1970 року на День Всіх Закоханих пара одружилася. З того часу й до сьогодні, пліч-о-пліч вони крокують по життю, а любов, довіра й вірність є постійними їхніми супутниками.  Щастя й радість їм приносять діти та онуки.

У 1977 році розумного вчителя було обрано директором Гупалівської середньої школи. Так як більшість попередніх працівників вийшли на заслужений відпочинок, Віктору Петровичу довелося самому формувати колектив. 37 років чоловік очолював школу. І недаремно. Адже за його керівництво у 1980-х роках в добру традицію увійшло вшанування в селі ветеранів Великої Вітчизняної війни. Організовувалися грандіозні заходи 9 травня. Всі учні школи були задіяні у заході. А 8 травня діти запрошували до школи стареньких солдатів війни, які ділилися своїми спогадами. Саме в ті моменти в Магдалинівці було збудовано меморіальний комплекс. 

Прикро думати, що у недалеких вісімдесятих роках ветеранів в селі Гупалівка збиралося за сімдесят осіб. А сьогодні  - лише троє…

Хобі вчителя відповідає і його діяльності. Віктор Петрович обожнює пізнавати рідний край. Збирав матеріали про 58-му дивізію, яка звільнила Магдалинівський район від німецьких військ.

Улюбленним заняттям та частиною навчально-виховного процесу були щорічні літні подорожі теренами колишнього СРСР. Разом з дітьми відвідали території аж від Балтійського моря та до Апшеронського півострова. Храм вогнепоклонників, католицький Домський собор – ось такі цікаві місця відвідували екскурсанти. Пішки пройшли з Північного Кавказу до Сухумі. На їхньому шляху траплялися дивні озера та гори, вкриті льодом.

У 89 році Віктору Петровичу довелося пізнати культуру та традиції жителів Польщі та Німеччини. Ось які всебічно розвинені люди нас оточують!

Цей нарис з’явилося в мене бажання написати після розповідей мого дідуся – Василенка Анатолія Григоровича – про його друга та вчителя зі школи, який товаришував з учнем.

Ось так крізь призму кількох десятиліть зберігається справжня чоловіча дружба, про яку захоплено  слухають навіть онуки. На фотографії зображено три кращих товариша: Василенко Анатолій Григорович, Житній Віктор Петрович та Головко Іван Олексійович.

Кирилюк Анастасія, студентка Львівського національного університету ім. І.Франка

Фото із власного архіву Житнього В.П. та Василенка А.Г.